Close

Листопад 21, 2017

У нас, в Аушвіці…

Він лежить тихо-тихо, звичайний шмат мила. Тільки дуже старий, з тих, давніх-давніх часів…
В дитинстві гадалося, мило роблять з собак. Хтось придумав таку дурню і це було смішно і сумно водночас. З чого дійсно роблять мило, так і лишилось таємницею дитячого життя, бо треба, мабуть, знати хімію, чи ще якусь «мильну» науку.
Але старий мильний кусень – то інше.
Мило можна робити з людей, з таких собі звичайних людей, які ще день, годину, секунду залишались собою. Потім ставали милом. Щоб якісь інші, теж мабуть, звичайні люди, змогли мити руки. І буде чисто…

В книзі Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці» історії про мило нема. Так, лише маленький натяк. Зовсім маленький, майже ніякий, в один рядок. Бо що казати про те мило, коли Марію, знайому автора «загазували в камері крематорію, а з її тіла, ймовірно, зробили мило». То будуть зайві балачки, бо нікого і нічого вже нема.
Хоча ні, є інші спогади, не менш «цікаві», якщо таке слово взагалі доречно тут вжити.

Машина жінок. Ціла величезна машина голих жінок. В якийсь інший час це виглядало б доволі «смачно». Але жінки простягають руки, кричать до тих хто стоять осторонь, до десяти тисяч людей, що мовчи спостерігають, жінки волають, просять про допомогу:
«Рятуйте нас! Ми їдемо до газу! Рятуйте нас!»
Десять тисяч людей стоять мовчки. Вони можуть тільки дивитись. Більш нічого, тільки дивитись.
«Бо живі завжди мають рацію перед мертвими».

Лікарі, мабуть такі, звичайні лікарі, які роблять трохи незвичну роботу. Вони тренуються на інших людях, тренуються на в’язнях, на хворих і на здорових, тренуються, бо мають забагато при собі всяких «потрібних» людей, тренуються, бо вивчають хірургію, анатомію, або тренуються, щоб не втратити фах.

Треба підібрати ногу, коли ідеш строєм. Обов’язково треба підібрати ногу, аби втомлено і правильно марширувати по землі. Якщо ж не вийде того маршу, якщо ноги не будуть слухатись, бо вони давно вже ледь ходять, тебе буде кинуто на ту ж таки землю. Завжди знайдеться потрібний держак від лопати, що його обов’язково покладуть на горлянку і обов’язково добряче надавлять чиєюсь іншою ногою. Ось і все… Зате ноги тепер матимуть відпочинок.

Грати в футбол. Виявляється, якщо сьогодні ще не твоя смерть, можна просто грати в футбол. Бігти за м’ячем, згадуючи інше, зовсім недосяжне тепер вже життя. А поряд дорога. По дорозі ведуть людей. Чоловіків, жінок, дітей… З валізами і клунками – тільки-но з потягу, які кожен день прибувають і прибувають до найближчої станції. Люди питають, куди їх ведуть, питають у тих, що грають в футбол. І ті, що грають, знають відповідь. Ті, що грають, кажуть ніби ведуть в лазню, ніби ведуть на склади, аби змінити речі, ніби ведуть… Ті, що грають, знають, тому не кажуть правду. Таке привило – не казати правду, якщо дорога в один кінець, туди, де тільки смерть. То навіщо жахати людей перед останнім, найжахливішим жахом. Таке правило…
Дорога, що тягнеться вздовж футбольного поля, впирається в будинок, один з багатьох звичайних, чи майже звичайних будинків, розкиданих по території концтабору. Там дорога має закінчення. І ті, що грають, знають про це, вони добре знають що таке газова камера, тому й далі грають в футбол. Таке правило…

Тадеуш Боровський в свої спогадах стоїть осторонь самого себе. Так, він був там, він бачив і вижив. Але він – сторонній спостерігач. Мабуть, тоді легше згадувати, легше розповідати. Автор стоїть майже впритул до кожної своєї історії, бо він ще там, хоча й веде розмову нікуди вже не поспішаючи – немає куди. Все, що могло б трапитись, вже трапилось. Комусь пощастило – лишився жити. Лишився згадувати і пам’ятати.
Тадеуш Боровський розказує про роботу. Ту роботу, яку можуть «робити» люди – кожен свою. Робота, яка раптом змінює все людське життя, бо так само, «раптом» виникла на життєвому горизонті.
Хтось складає купами речі, хтось накриває столи до обіду, хтось сортує золоті зуби, нагромаджуючи одну за одною акуратні купки, хтось тягне з газових камер те, що хвилину тому було ще зі світу людей, хтось подає команди і виконує їх, не задумуючись (то ж робота), але перетворюючи людські світи на мабуть потрібні комусь здобутки загальної праці.
Автор задається питанням чому «ЦЕ» взагалі могло трапитись. Чому люди, тисячі, сотні тисяч людей стоять і чекають як їх поведуть на смерть? Чому ті, що чекають, згодні виконувати накази, знаючи наперед що далі нічого вже нема, але погоджуються на чекання ніби під дією якогось страшного гіпнозу? Чому інші, хто ту смерть роздає, вважають що саме так і має бути?

«Як же це так, що ніхто не крикне, не плюне в лице, не кинеться до горла? Ми знімаємо шапки перед есесівцями … – ідемо з ними на смерть, і – хоч би що? Голодуємо, мокнемо під дощем, у нас забирають найближчих. Бачиш: оце містика. Дивовижне одурманення людини людиною. Дика пасивність, яку ніщо не здатне переламати. А єдина наша зброя – це кількість, яка не поміститься в камерах».

***
Дівчина в книжковій крамниці питає щось про війну. Про ту, що тепер, зараз, бо надворі 2017 рік і десь поруч знов гинуть люди.
«Мені треба аби автор сам написав. Щоб там був. Щоб документально, не літературна обробка сьогоднішніх подій. Мені треба щоб від першої особи, без всіляких вигадок».
Саме такої книжки, про теперішню війну, в магазині наразі немає. Продавець показує інші, і цю, «У нас, в Аушвіці…» теж показує.
Але дівчині треба про сьогодення, про те, що вже прийшло і бахкає в двері, «без вигадок».
Все інше – доволі застаріла інформація. Немає сенсу копирсатися в минулих історіях…

Шматок мила, в біло-червоній книжковій обкладинці, стоїть і далі на книжковій полиці магазину.
«З собак?» – Наївне дитяче твердження.
Шматок мила – зі звичайних людей. Для людей. Аби мити руки. І ніхто не поспішає гортати сторінки. Мабуть, дуже давній, як для рук.
Або – не забруднитися?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *