Close

Листопад 25, 2017

ш-а-н-т-а-р-а-м !!!

Грегорі Девід Робертс таки постарався. В книжці «Шантарам» приблизно вісімсот сторінок. Зразу видно, автору поспішати не було куди. У в’язниці, де він гайнував свій життєвий час, того-таки часу було вдосталь і більше. Можливо той, хто написав стільки літер, мав на увазі, що в пересічного читача теж часу буде величезна купа аби гортати очима товстезний стос паперу.

А ще, вже маючи в руках книгу, бажано забігти до будівельного супермаркету і придбати сокиру. Чи пилку. Відшматувати половину книжки і віддати якійсь бабці, що продає кров’янку у підземному переході, аби стара загортала у зайві сторінки свої ковбасні вироби.

Тепер питання про те, що лишилося: воно – автобіографія?

Грегорі Девід Робертс стверджує що ні. А книжкові герої – вигадані, з усього потроху. Зате всі вони, як на диво, суперзірки, всі розумні і красиві. Мабуть, так буває. Хоча, чим далі гортаються сторінки, тим менш помітним стає розподіл між реальністю та вигадкою, заплутуючи голову єдиним питанням: «Якого рогатого, автор запхав у художню книжку свою автобіографію? Чи це книжка документальна, не художня?»

Лишаємо без відповіді…

 

Що в книзі є (або чого нема).

Індія, країна, де відбуваються події.

Але Індії у книзі якраз нема. Не те, щоб зовсім нема, але для фоліанту на вісімсот сторінок її якось ну дуже замало вийшло. Більшість описів – про Бомбей. І, здебільшого, про все розповідає сам же автор.

«Як я тебе люблю» – це про Бомбей.

«Я в тебе закоханий» – це про Бомбей.

«Я ніколи тебе не полишу» – і це про Бомбей.

Хоча ні, є більш ґрунтовніші описи. Нетрі великого мегаполісу, з візками на вулицях, з купами сміття і маленькими забігайлівками, з людьми, які тут живуть, і таке інше. Все це автору як раз вдалося. Повне занурення у бомбейське середовище. За це можна поставити добрячий «плюс». Хоча де ж все-таки інша Індія?

Головні герої – купа людей, з якими так і не склалося познайомитись.

Зовнішність більшості сховалася за описами носів, ротів, очей, але аж ніяк не людей в цілому. Єдиний, на кого варто звернути увагу – Прабакер. Єдиний, кого описано в повній мірі і з усіх боків. Хоча й тут намішано достатньо. Всі чесноти дістаються одному, ніби відіграючись на всіх інших, на яких не вистачило часу або терпіння.

Ще є ведмідь. Такий собі ведмідь, він теж чіпляє око.

Філософія. Ну як же без неї.

Книжка просто-таки нашпигована різного роду «філософічними» витребеньками в стилі Коельйо (до речі, нічого особистого, звичайне порівняння). Головні герої, в кого не тицьни виделкою, всі як один мають напоготові сказати щось розумне. Інколи наздоганяє думка що перед очима паперова цеглина крилатих висловів розбавлених звичайним текстом.

Автомат Калашникова та інші інформаційні відступи в різні боки.

Звісно, якщо відштовхуватись від об’єму книги, то енциклопедія має бути саме такою – товстою. Але навіщо, в біса, на декількох сторінках розповідати про «калашника», детально обсмоктуючи всі деталі. Книга або художня, або технічна. Ну, або – технічно-художній мікс, як в нашому випадку.

Війна.

Тут в автора нічого путнього не вийшло. Звичайна послідовність подій і більш нічого цікавого. Мабуть, на той час у Робертса вже не стачило часу описувати війну більш грандіозно. Зате в саму книжку, для солідності, сторінок додалось.

А ще маємо графоманію у вигляді авторського текстового бачення.

Там, де можна просто сказати що хтось відчиняє двері аби вийти, витративши на це не більше трьох слів, автору вдається те саме описувати довжелезними реченнями. Хоча довжина опису аж ніяк не додає тому ні інформативності, ні якогось емоційного відтінку.

Треба визнати, Грегорі Девід Робертс письменницького таланту, так, щоб хотілося перечитувати ще й ще раз, не має. Зовсім. Чи майже зовсім. І єдине, за що треба вклонитися автору, так це за його щирість. Не змігши створити жодного цілісного героя, він описав своє життя. Щось було взяте з реальності, щось вигадане, вийшло майже добре, але тільки завдяки щирій «правдивості». Це саме той книжковий присмак що лишиться в голові, коли буде перегорнуто останню сторінку.

Ну, можна ще з полегкістю випустити повітря з легень– нарешті «шантарам» скінчився. Хоча це буде, як стане наснаги догортати сторінки до восьмої сотні чи десь так.

 

На останок.

В “Шантарамі” слово «очі» зустрічається майже 770 разів (приблизно). Тобто, на кожній сторінці «очі» є. Ця інформація оприлюднюється, в першу чергу, для поціновувачів індійської офтальмології. Бо є й інші слова, не менш «густо» насипані – для інших, других поціновувачів, весь перелік яких наразі подавати не зовсім доцільно.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *